At the beginning of the twentieth century, among the European ruling elites, military circles and imperial non-governmental organizations, the force-based approach to the resolution of international conflicts dominated. The emphasis was on the irreconcilable struggle for the so-called “national interests”, the need to change the world for the better, the undoubted advantage of interstate competition over cooperation and the use of force, primarily military. The unconditional priority of the state was the ability to mobilize national resources to protect its “interests”.
The Great War to realize geopolitical dreams was a waste of available resources. Its initiators, primarily Germany, were guided by ideological rather than pragmatic considerations, and obtained results that directly contradicted the calculations of their grand strategies. Among the reasons for the war there were no rational ones that solved basic economic, security, social or any other problems. But there were those, who made money in preparation for the war.
The decisive factor that triggered the war was the adherence to myths: about exaggerated or fictitious “national grievances”; “the discrepancy between the obtained share of colonial seizures and the weight in the world economy and politics”; “insignificant nations, incapable of contributing to civilizational progress, their destructive nationalism”; “cultural superiority, which, if necessary, must be extended by force”; “windows of vulnerability that should be closed immediately”; “the call of blood, will and fate”, etc.
The origins of war are to be found in the views of the rulers, representatives or servants of the old regimes of the dynastic aristocracy. The ruling imperial class was in crisis, it was threatened by social and national upheavals, which is why it was inclined to seek salvation in a victorious war at a “low cost”. But how did the parties to the conflict hope for a quick victory? Indeed, regardless of the type of regime – an absolute or constitutional monarchy, a democratic or an authoritarian state – too often their top leadership was deeply mistaken, in particular in such matters as entering the war, choosing allies and forms, methods and degree of interaction with them.
Note that the war in Europe could have happened earlier, because the states constantly threatened each other, and repeated attempts to eliminate the threat of aggression blew up international stability. The efforts of European leaders were not aimed at creating sustainable military capabilities of the allies united by a common strategy to achieve agreed goals. But diplomatic games prevailed: the sides bluffed, tried to play trump cards, which they actually did not have. As a result of the Great War, four empires collapsed: the Austro-Hungarian, Russian, German and Ottoman and the explosion of two of the largest totalitarian revolutions in Europe in the XX-th century – Russian (Bolshevik) and German (Nazi).
На початку ХХ ст. серед європейських правлячих еліт, військових кіл та імперських неурядових організацій домінував силовий підхід щодо вирішення міжнародних конфліктів. Наголос робився на непримиренній боротьбі за так звані «національні інтереси», необхідності змінити світ на краще, безсумнівній перевазі міждержавної конкуренції над співпрацею і застосуванні сили, перш за все військової. Безумовним пріоритетом держави була здатність мобілізувати національні ресурси для захисту своїх «інтересів».
Велика війна за здійснення геополітичних мрій була безглуздим витрачанням наявних ресурсів. Її ініціатори, в першу чергу Німеччина, керувалися скоріше ідеологічними, ніж прагматичними міркуваннями, й отримали результати, які прямо суперечили розрахункам їх великих стратегій. Серед причин війни не було раціональних, які б вирішували основні економічні проблеми, проблеми безпеки, соціальні або будь-які інші. Натомість, були ті, хто заробляв гроші на підготовці до війни.
Вирішальним фактором, який викликав війну, була прихильність міфам: про перебільшені або вигадані «національне образи»; «невідповідність отриманої частки колоніальних захоплень вазі у світовій економіці та політиці»; «меншовартісні народи, нездатні до внеску у цивілізаційний поступ, їхній руйнівний націоналізм»; «культурну перевагу, яка за необхідності має бути поширена силою»; «вікна вразливості, які варто закрити негайно»; «поклик крові, волі і долі» тощо.
Витоки війни варто шукати в поглядах правителів, представників або служителів старих режимів династичної аристократії. Правлячий імперський клас знаходився в кризі, йому загрожували соціальні і національні потрясіння, власне тому він був схильний шукати порятунок у переможній війні «малою ціною». Але, яким чином сторони конфлікту сподівалися на швидку перемогу? Адже, незалежно від типу режиму – абсолютна або конституційна монархія, демократична чи авторитарна держава – занадто часто їх вище керівництво глибоко помилялось, зокрема у таких питаннях як вступ у війну, вибір союзників та форм, методів і ступеня взаємодії з ними.
Зазначимо, що війна в Європі могла статися раніше, адже держави постійно погрожували одна одній, а неодноразові спроби ліквідувати загрозу агресії підірвали міжнародну стабільність. Зусилля європейських лідерів не були спрямовані на створення стійкого військового потенціалу союзників, об’єднаних загальною стратегією для досягнення узгоджених цілей. Натомість, переважали дипломатичні ігри: сторони блефували, намагалися розіграти козирі, яких у них насправді не було. В результаті Великої війни стався крах чотирьох імперій: Австро-Угорської, Російської, Німецької та Османської і вибух двох найбільших тоталітарних революцій в Європі ХХ ст. – Російської (більшовицької) та Німецької (нацистської).
